29 янв. 2010 г.

Тимошенко «мала на увазі» і Раду, і Конституцію

В. о. міністра МВС Юрій Луценко потрібен Юлії Тимошенко для нейтралізації дій «регіоналів» під час виборів і після виборів. Тимошенко залишила Луценка в МВС, оскільки сьогодні він повністю тримає всю систему Міністерства внутрішніх справ, і може вирішувати питання в інтересах Тимошенко.

Юлія Володимирівна розуміє, що розрив між нею і Віктором Януковичем так і не скоротився, вона програє. І розуміє, що цей розрив під час другого туру виборів якимсь чином їй прийдеться нейтралізувати. І для цього у неї є міліція.

Де-факто Тимошенко почала узурпацію влади: в бюджетному процесі - вона забирає другий місяць поспіль гроші у громад і вони мовчать, не маючи більшості вона тримається на посаді прем’єр-міністра, при чому третина в її уряді є виконуючими обов’язки. Тому те, що вона залишила Луценка у МВС всупереч рішенню більшості нікого не дивує.

Тимошенко рухається до війни. І Янукович, і Ахметов теж будуть рухатись до війни. Що підтверджує те, що до і після 7 лютого на нас чекають дуже цікаві події, і можливо силові зіткнення.

Крім цього своїми діями Юлія Тимошенко дає зрозуміти також і виборцям, що націлена жорстко проводити свою лінію. Мовляв, я все одно буду президентом, наберу чи не наберу я для цього голоси. Буду робити те, що вважаю за потрібне, тому ви повинні звикнути до цього. Починайте звикати і до того, що найближчі п’ять чи десять років закон і демократія не матимуть значення. Конституцію вашу я мала на увазі. І кадри я буду розставляти так, як захочу. Всім підприємцям, банкірам, і т. д. Тимошенко показує, як буде діяти, як тільки проголосять результати виборів.

26 янв. 2010 г.

До групи Тігіпка увійде не менше шести депутатів

Депутати фракцій НУНС та Блоку Литвина можуть увійти до групи Тігіпка у парламенті. Йдеться про не менше ніж шість осіб. Фінансові можливості для цього у Тігіпка є.

Тігіпко шукає собі у такий спосіб представництва у парламенті, бо дострокових виборів у парламент не буде зазначив він. – Їх вірогідність зовсім стала мінімальною, коли Янукович остаточно відмовився від теледебатів. Через це його рейтинг впаде і не підніметься більше 35 відсотків. Кількість прихильників Тимошенко навпаки зросте. Тож результат другого туру буде приблизно однаковим. А раз так то нового президента визначатимуть довго. Тож дострокових виборів не буде. Тігіпко прагматична людина тож і намагається сформувати собі таку групу.

25 янв. 2010 г.

ВИЗНАЧЕННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІЧНОЇ МОДЕЛІ УКРАЇНИ: ПОРІВНЯЛЬНИЙ АНАЛІЗ МОЖЛИВИХ АЛЬТЕРНАТИВ

Постановка проблеми. Україна, так само, як і інші колоніальні республіки колишньої радянсько-російської імперії, у досить непростих умовах визначає мету та шляхи досягнення свого самостійного майбуття, виробляє параметри соціально-економічної й геополітичної моделі розвитку в ІІІ тисячолітті. Нині Україна вперше за останні 400 років реально наблизилася до побудови й відтворення себе як незалежної держави й центральноєвропейської країни, що успішно функціонуватиме в об'єднаній Європі. У цьому полягає основний національний інтерес нашої країни, який може бути реалізований завдяки правильно вибудованій моделі економічного розвитку, що становить підґрунтя функціонування держави. Прикро констатувати, але в Україні дотепер не сформована й відповідно не впроваджена ефективна модель розвитку економіки, що повною мірою відбивала б її національні, у тому числі економічні, інтереси і стала макроекономічною теоретичною базою ефективної державної економічної політики. Відтак українська економічна модель фактично являє собою еклектично поєднані елементи різних моделей: державного соціалізму, яка дісталася нам у спадок від радянської доби; державно-монополістичного капіталізму, що має кланово-олігархічний характер розвитку; та народного капіталізму, яка поки що розвивається в країні в деформованій, сегментарній формі. Саме остання модель, на думку автора, повинна бути обрана державною владою як пріоритетна для України й покладена в основу стратегії економічного розвитку країни.
Аналіз досліджень і публікацій. Питанням формування і трансформації соціально-економічних систем та моделей економічного розвитку присвячено досить багато наукових праць вітчизняних – Г. Башнянин 7, А. Гальчинський 4, М. Михальченко 13, С. Мочерний 14, О. Соскін 17–20, А. Філіпенко 21, російських – А. Бузгалін 3, С. Глазьєв 5, А. Колганов 3, В. Кудров 11, В. Лівшиц 12, закордонних – Л. Бальцерович 2, Я. Корнаї 10, Д. Норт 15, А. Ослунд 16, – дослідників. Ми не претендуємо на всебічний огляд чи висловлення критичних оцінок їхнього доробку, бо кожний учений має власну думку.
Мета дослідження. Проаналізувати економічні моделі розвитку, притаманні різним соціально-економічним системам; розкрити сучасні особливості економіки України, яка наразі розвивається за трьома моделями – державного соціалізму, державно-монополістичного капіталізму, народного капіталізму; довести, що впровадження моделі народного капіталізму найбільшою мірою відповідає національним економічним інтересам України як європейської держави.
Основні результати дослідження. Моделі економічного розвитку окремих країн формуються в рамках певної економічної системи, яка являє собою сукупність усіх економічних процесів, що відбуваються в суспільстві на основі певних інституціональних, майнових і фінансових відносин та організаційних форм. В останні півтора-два сторіччя, коли капіталістична формація стала пануючою, у світі діяли різні типи економічних систем: ринкова економіка, що базується на вільній конкуренції (класичний капіталізм), змішана економіка (сучасний капіталізм) і дві неринкові системи – традиційна (натуральна) та адміністративно-командна. У кожній системі вибудовуються національні моделі організації господарства, які кореспондуються з наявним економічним, ресурсним і культурним потенціалом країни, її традиціями, духовністю та ментальністю.
Моделі економічного розвитку класифікують за різними критеріями. Залежно від країни впровадження розрізняють американську, японську, шведську та ін. моделі, яким нижче дамо стислу характеристику. Доволі конструктивною є також класифікація моделей економічного розвитку за таким критерієм, як наявність типових, відносно сталих у часі рис функціонування економіки, що мають парадигмальний зміст та не підлягають кон’юнктурним коливанням. Такі риси виділяють шляхом абстрагування від особливостей господарювання окремих країн.
У рамках сучасної капіталістичної системи за зазначеним критерієм західними економістами і соціологами було висунуто й обґрунтовано низку теорій та моделей трансформації капіталізму, які виходили зазвичай із реальних соціально-економічних процесів, але тлумачилися по-різному. Серед основних концептуальних моделей, які з’явилися наприкінці ХІХ-го – ХХ ст. можна назвати такі 9: концепція «соціального партнерства» (Р. Арон, Дж. Гелбрейт та ін.), модель індустріального суспільства (П. Дракер, У. Ростоу, Р. Арон), модель постіндустріального суспільства (Д. Белл, Р. Арон), теорія «конвергенції» (П. Сорокін, В. Бакінгем, Р. Арон, У. Ростоу, П. Дракер, Дж. Гелбрейт, Я. Тінберген та ін.). У 1950-х pоках у США виникла теорія «народного капіталізму», яку обґрунтували такі економісти і соціологи, як А. Берлі, Дж. Бернхем, С. Чейз, С. Кузнєц, Дж. М. Кларк, М. Сальвадорі та ін.
Моделі економічного розвитку в рамках системи сучасного капіталізму становили предмет аналізу й вітчизняних учених. Наприклад, С. Мочерний виділяє такі основні моделі: 1) ринкової економіки з її модифікаціями та історичними формами; 2) змішаної економіки, яка є найдосконалішою моделлю сучасного капіталізму; 3) постіндустріального суспільства; 4) національної економіки; 5) капіталістичної економіки; 6) народної економіки. Найоптимальнішою моделлю для України автор вважає модель народної економіки, яка передбачає використання усіх типів власності (за домінування трудової колективної власності), всебічний соціальний захист населення і національне демократичне економічне планування 14, 334.
Український економіст А. Філіпенко, проаналізувавши еволюцію моделей економічного розвитку відносно країн, що звільнилися від колоніальної залежності, так званих молодих незалежних держав або країн, що розвиваються, зазначає, що сучасна наука виділяє такі основні моделі економічного розвитку: модель лінійних стадій; модель структурних перетворень; неокласична модель вільного ринку; теорія зовнішньої залежності; теорія дуального розвитку; концепція ендогенного зростання; інноваційна теорія економічного розвитку; модель сталого розвитку. Найбільш прийнятною для України автор вважає„інтегральну модель економічного розвитку, яка дозволяє повніше реалізувати національні інтереси у світовому господарстві” 21, 596–600.
Вітчизняний політолог М. Михальченко виділяє чотири можливі моделі (він називає їх сценаріями) майбутнього України, кожна з яких має економічне підґрунтя. Це такі моделі-сценарії: 1) «ретроідилічний», який ґрунтується на директивно-плановій, неконкурентоспроможній економіці; 2) «моноетнічний», який спирається на ідею створення «закритої популяції», расово чистого етносу і «закритої національної економіки»; 3) «ліберальний», який базується на ліберальних цінностях ринкової економіки; 4) „конвергенції”, що передбачає поєднання кращих досягнень механізму ринкової економіки з неринковими формами перерозподілу прибутку, створення соціально орієнтованої економіки ринковими методами 13. Саме четвертий сценарій автор вважає найбільш життєздатним стосовно українського середовища.
Аналіз моделей економічних розвитку, що існують у рамках сучасної капіталістичної системи, й тих, які українські вчені вважають прийнятними для нашої країни, схиляє нас до ряду узагальнень і висновків. На наш погляд, майже всі вітчизняні дослідники: 1) намагаються вивчити західні моделі економічного розвитку й тим чи іншим чином пристосувати якусь із них до українських реалій; 2) обґрунтовують необхідність для України змішаної моделі розвитку економіки, орієнтованої на реалізацію інтересів і держави, і фінансово-монополістичних груп, і дрібного та середнього бізнесу; 3) наполягають на реалізації в Україні такої економічної моделі, яка б передбачала поєднання державного регулювання з ринковою конкурентною економікою; 4) визначаючи, якою має бути частка держави в економіці країни, спираються здебільшого на досвід Росії, про що свідчить кількість посилань на російські джерела, що використовуються для аналізу; 5) відзначають необхідність оптимальної моделі економічного розвитку для України, але не здійснюють ґрунтовного та усебічного вироблення такої моделі.
Системний аналіз стратегії, тактики і результативності економічних трансформацій та реформ, проведених у нашій країні від 1992 року, дозволяє висновувати, що вони, на жаль, виявилися неуспішними попри правильність загальної базової парадигми, яка полягала у переході від адміністративно-командної до ринкової системи економіки та господарювання.
На наше переконання, головними причинами хибного реформування в українському варіанті слід визнати: 1) відсутність правильно сформованих національних економічних інтересів, на реалізацію яких має бути націлена модель економіки, що впроваджується в країні; 2) хибно визначене теоретичне підґрунтя економічної моделі розвитку у вигляді ліберально-космополітичних концепцій суто монетаристського спрямування та автоматичне дотримання порад і некритичне сприйняття досвіду їх носіїв; 3) вибір і застосування невдалого механізму реалізації загальної стратегії реформ, інструментами якого виступили масова ваучерна приватизація левової частки державної власності, запровадження системи стихійного ціноутворення, одномоментне відкриття економіки для недержавного експорту та імпорту, зміни законодавства, соціальних і господарських інститутів, що зумовили створення у країні корупційного середовища, формування кланово-корпоративних груп та їх зрощення з державно-бюрократичною номенклатурою.
Сьогодні в Україні, на нашу думку, співіснують три моделі економічного розвитку: 1) модель державного соціалізму; 2) модель державно-монополістичного капіталізму; 3) модель народного капіталізму. Кожній моделі притаманні свої атрибути, як-от: цілеспрямування; ідеологічне підґрунтя; внутрішній і зовнішній виміри; певна модель влади; характер розвитку; способи, механізми та інструменти реалізації; управлінські інститути; носії і прибічники.
Якщо розглядати економіку країни як ціле, то три означені моделі представлені в ній певною часткою, яка мала змінну динаміку впродовж періоду незалежного розвитку України. Сьогодні умовно ці частки-моделі можна представити в такій пропорції: 20 : 75 : 5. Зміна цієї пропорції на користь тієї чи іншої моделі залежить від моделі влади, структури владної верстви та стратегії економічної розвитку, що впроваджується у країні.
Перша модель – модель державного соціалізму – являє собою систему економічних відносин, що базується на державній власності та надмірній ролі держави як владного деміурга, що керує всіма соціально-економічними процесами, які відбуваються у країні. Ця модель розвитку економіки дісталася нам у спадок від російсько-радянської імперії, складовою якої була Україна. Модель державного соціалізму орієнтована на всебічний розвиток державної власності, державного сектора економіки, нерівноправних інтеграційних зв'язків із Росією, існування тотальної адміністративно-командної бюрократичної системи, державної валютної та зовнішньоекономічної монополії, трудових армій, колгоспів і радгоспів, фабрично-заводської організації промислового сектора, директивного планування, низки популістських соціальних програм та пільг. Ідеологічною основою моделі державного соціалізму є комуно-соціалістична ідеологія, а її найбільшими апологетами – представники соціалістичної та комуністичної партій [19]. Цій моделі, як довела історія розвитку всіх посткомуністичних країн, притаманний реакційний, тоталітарно-тиранічний характер.
Суттєвої руйнації модель державного соціалізму зазнала в результаті процесу приватизації, який розпочався в Україні із здобуттям незалежності й триває дотепер. Кількість об’єктів державної власності у країні значно зменшилася. За даними Фонду державного майна України, із початку процесу приватизації на 1 липня 2009 р. реформовано 121023 об’єкти, з яких 92 763 об’єкти, або 76,65%, належали до комунальної форми власності, та 28 260 об’єктів, або 23,35%, – до державної. 8.
Водночас, державний сектор України є ще досить потужним, про що свідчать такі дані. Станом на 01.07.2009 р. в ЄДРПУ обліковуються: 24,93 тис. юридичних осіб державної форми власності, які визнані органами державного управління; 784 господарські організації з корпоративними правами держави; 511,8 тис. об’єктів нерухомого майна державних підприємств, установ, організацій; 370,44 тис. об’єктів державного майна, які не увійшли до статутних капіталів господарських товариств у процесі корпоратизації, але залишається на їх балансі; 43,19 тис. об’єктів державного майна, яке не ввійшло до статутних капіталів господарських товариств у процесі приватизації, але залишилося на їх балансі 1. Окрім того, загальнонародними, а фактично державними, залишаються земельні фонди України, оскільки триває мораторій на приватизацію і продаж землі (хоч було здійснено розпаювання земель сільськогосподарського призначення).
Слід зауважити, що в Україні дотепер не сформовано модель розвитку державного сектора економіки, не визначено остаточно його роль у національній економіці, багатьом об'єктам державного сектору властиві низький рівень продуктивності праці та рентабельності, незадовільний стан інвестиційних процесів, збитковість багатьох напрямів господарської діяльності. Очевидними є недоліки управління держмайном, відсутність системи оцінки ефективності державного сектору загалом та його об'єктів зокрема, недостатність інвестиційної бази, надмірність штатних співробітників тощо. За оцінкою Міністерства економіки України, у 2007 році ефективно працювало лише 25,8 відсотка державних підприємств (724), задовільно – 25,5 відсотка (716), неефективно – 48,7 відсотка (1368) 6. До того ж державний сектор економіки є базою корупції в України.
Таким чином, держава апріорі демонструє неспроможність бути ефективним власником у будь-якій системі господарювання – як за адміністративно-командної системи, так і на етапі переходу до капіталістичної системи. На цій підставі можна зробити висновок, що модель державного соціалізму є неперспективною для України як європейської держави, оскільки вона не створює необхідного підґрунтя для формування інноваційно-інвестиційної характеру та розвитку високоефективних укладів економіки.
На подальші перспективи моделі державного соціалізму, на нашу думку, впливатимуть два основні фактори: 1) система влади, її організація, характер та структура 2) світова фінансово-економічна криза, яка розпочалася у 2008 р. Дедалі очевиднішою стає тенденція, яка вже переростає в закономірність, що діяльність економічних суб’єктів формується під впливом системи влади, в межах якої вони діють. Саме владна верства, яка являє собою прошарок людей, які зайняли ключові посади у державі, нав’язує свої інтереси та цілі суспільству. Тому залежно від того, хто формує і складає владну верству, залежить доля цієї моделі в Україні. Що стосується впливу кризи, то він є неоднозначним: з одного боку, за браком коштів у держбюджеті влада завжди схиляється до активізації такого їх джерела, як приватизація державних об’єктів, а з другого – аби не допустити банкрутства великих приватних господарських структур, може переводити їх у державну власність Наприклад, в Україні 10 червня 2009 р. Кабінетом Міністрів були ухвалені постанови про рекапіталізацію та націоналізацію трьох комерційних банків – „Родовід Банку” (Постанова КМУ № 580), „Київ” (Постанова КМУ № 566), „Укргазбанку” (Постанова КМУ № 567).
У нашій країні наразі за відновлення цілісної моделі державного соціалізму виступає здебільшого комуно-соціалістична номенклатура, представники якої ще й досі перебувають при владі. Утім, своїх прихильників ця модель має і серед нового покоління політичних лідерів.
Друга модель – модель державно-монополістичного капіталізму – передбачає створення замкнених груп олігархічного спрямування, базується на державно-монополістичній власності та орієнтується на пріоритетний розвиток експортоорієнтованої та сировинної моделі економіки. Сутність моделі: до влади приходить клан, що вийшов із надр комуністичної номенклатури. Він захоплює й перерозподіляє державну власність в особистих інтересах, усе більше трансформується у верховну касту, що здобуває риси фінансової олігархії.
Економічна модель, де власність тотально монополізована і належить кільком кланово-корпоративним групам, що утворили систему владної олігополії, призводить до формування відповідної монопольної моделі влади. Влада, як і власність, зосереджується в руках однієї верховної касти. Для такої моделі характерні певні ознаки: 1) масова пауперизація та люмпенізація населення держави; 2) надзвичайно висока питома вага бюрократично-управлінського та карно-поліцейського апарату; 3) цілковитий контроль над усіма джерелами прибутку та бізнесовою діяльністю громадян; 4) сувора цензура і повний, насамперед фінансово-економічний, контроль над засобами масової інформації; 5) одержавлення інтелектуальної, науково-дослідницької та освітньої діяльності; 6) формування моделі „карнавальної нації”. Якщо проаналізувати всі ці параметри й накласти їх на реальну ситуацію в Україні, то очевидним є достатньо вагомий збіг. Отже, є підстави вважати, що в нашій країні стверджується кастово-монополістична модель державного капіталізму, рушійною силою якої є кастова олігархія 18.
За такої моделі вибудовується суспільство пірамідального типу, верхівку якогоутворює фінансово-лихварська олігархія (5% громадян) – панівні клани та касти, що паразитують на державному секторі та привласнюють монопольну частину суспільного доходу. Відомі в Україні клани (насамперед у енергетичному, горілчаному, банківському та ін. секторах економіки) накопичили величезні фінансові ресурси за рахунок пограбування мільйонів українських громадян. Олігархія, яка сформувалася у нашій країні, належить до монополістичного типу і за своєю суттю є космополітичною й компрадорською. Вона взяла під контроль Верховну Раду України та інші органи влади, особливо середні ланки державного управління, в законодавчій, судовій та виконавчій гілках влади.
Середня частина суспільної піраміди складається з двох частин: 1) впливові сили в структурах державного управління і поліцейсько-карний апарат (загалом 10% громадян), що обслуговують інтереси української кланової олігархії. Сьогодні цей прошарок уже має більш-менш розвинуті сегменти, як-от: податкова адміністрація та податкова міліція; економічні підрозділи СБУ; Міністерство внутрішніх справ; охоронні структури; вищий щабель менеджерів; засоби масової інформації; наукова еліта, яка одержує ордени за заслуги, проте не зорієнтована на реалізацію національних інтересів України; вища ієрархія різних церков, у тому числі православних, та багато інших представників суспільства; 2) середній клас (приблизно 15% громадян), який сьогодні перебуває у пригніченому стані.
Нижня частина (близько 70% громадян) – величезна маса злюмпенізованого народу, що має мізерні статки, відірвана від власності, позбавлена будь-яких важелів впливу як на олігархів, так і на владу.
Аналіз зовнішнього виміру цієї моделі показує, що вона фактично орієнтована на створення так званої панслов'янської конфедерації, що передбачає об'єднання під патронатом державно-монополістичних кіл Росії двох підлеглих сил – української й білоруської кланових еліт – та перетворення нашої держави в залежну складову Московської імперії, яка нині відновлюється на практичному рівні. Вона прагне окупувати нашу країну неоколоніально, установити економічний диктат, скупивши промислові та інфраструктурні об’єкти української економіки (цукрові заводи, газові артерії, електростанції тощо) і забезпечивши проникнення російського капіталу в банківську сферу.
Очевидно, що модель державно-монополістичного капіталізму становить небезпеку для України, бо орієнтована на побудову нерівноправного суспільства, що будується на принципах експлуатації та корупції, позбавлене моралі. Поступово країну, де панівною є модель державно-монополістичного капіталізму в кланово-корпоративній, олігархічній формі, беруть під контроль кримінальні елементи суспільства. Наслідком упровадження такої моделі буде незворотно стрімка депопуляція української нації, відрізаність економіки країни від світового господарства і світового поділу праці [19.
Однак попри зазначені загрози саме модель державно-монополістичного капіталізму сьогодні найбільше ствердилася у своєму розвитку в Україні, бо владні структури й олігархічні клани, які створюють їм фінансове підґрунтя, зацікавлені у практичній реалізації її принципів 17.
Третя модель – модель народного капіталізму, – на наше переконання, відповідає як національним інтересам України щодо забезпечення її економічної незалежності, так і ментальності українців. Основними параметрами економічної моделі народного капіталізму у внутрішньому вимірі є:
• усунення умов для розвитку в Україні державно-монополістичної, кланово-олігархічної економічної моделі;
• скорочення питомої ваги етатизму в житті кожного громадянина та надання йому якомога більшого спектра свобод;
• упровадження експортоорієнтованої, інноваційно-інвестиційної моделі розвитку економіки;
• формування відносин між економічними суб’єктами на принципах відкритої конкуренції;
• перетворення приватної власності на органічний елемент суспільного устрою, притаманного більшості населення України, а не привілейованій вузькій касті олігархів;
• формування національної буржуазії, органічною складовою якої має стати потужний середній клас приватних власників;
• створення великої кількості малих та середніх приватних суб’єктів господарювання, що сприятиме відновленню генетично властивого українській нації тяжіння до приватної власності, зведення самостійних приватних господарств, вільного об'єднання для використання кооперативних форм праці;
• запровадження простої в адмініструванні моделі оподатковування, що заснована на п'яти прямих податках;
• зміцнення національної грошової одиниці; введення валютного комітету, що передбачає прив’язку гривні до чотирьох основних валют;
• здійснення національної кадрової революції: в уряді, на підприємствах ключові позиції мають зайняти національне свідомі, економічно підготовлені, високоосвічені, ефективні фахівці, які дотримуються принципів християнської моралі в повсякденному житті.
Зовнішній вимір моделі народного капіталізму передбачає перетворення України в потужну центральноєвропейську державу. Якщо в результаті президентських і парламентських виборів 2010 р. до влади прийде стратегічно мислячий президент та реформаторський уряд, то першим кроком України повинен бути вихід із СНД, другим – активізація процесу інтеграції України в Європейський Союз, третім – докладання зусиль для створення Балто-Чорноморського економічного альянсу, де Україна займатиме провідне місце.
Модель народного капіталізму має чимало прихильників серед представників державної влади, громадських організацій та політичних партій України. Ідеолого-політичним підґрунтям моделі є національно-патріотичний консерватизм та частково національний лібералізм. Утім, формування цієї сили штучно гальмується пануючими клановими фінансово-корпоративними групами, а також зовнішніми космополітичними утвореннями.
Висновки. Україні нині відбуваються протилежні, з точки зору національних економічних інтересів, домінантні процеси: з одного боку, потужно розвивається державно-монополістичний клановий капіталізм, з другого – потугами дрібних і середніх приватних власників стихійно формуються фрагменти моделі народного капіталізму, що потребує відповідної системи влади, яка б захищала інтереси її представників і діяла за іншими законами. Не можна забувати й про те, що за певних політичних зсувів новий поштовх може дістати й модель державного соціалізму.
Моделі державно-номенклатурного соціалізму і державно-монополістичного капіталізму об’єктивно вступають в антагоністичну суперечність із моделлю народного капіталізму. Доки перші дві будуть панівними, доти третя знаходитиметься в опозиції й між ними точитиметься боротьба. Цивілізовані взаємовигідні відносини між носіями різних економічних моделей розвитку і відповідними їх представниками у владних органах практично неможливі, бо йдеться про перерозподіл власності та прибутків на користь певних економічних суб’єктів чи груп.
Сучасна глобальна науково-технологічна, інформаційна, кібернетична та екологічна революція потребує відповідних змін у моделях економічного розвитку 20. Природно, що вони не можуть функціонувати на засадах авторитаризму, етатизму чи монополізму. Україна повинна враховувати ці процеси, визначаючи економічну модель свого розвитку. Виходячи із новітніх світових викликів і можливостей, щоб стати конкурентною державою у центрі Європи, Україна має вибудувати демократичну модель розвитку суспільства, якій повною мірою відповідає економічна модель народного капіталізму.
1. Аналітична довідка про роботу Фонду державного майна України та хід виконання державної програми приватизації у І півріччі 2009 року // Офіційний сайт Фонду державного майна України. – http://www.spfu.gov.ua/ukr/reports/analit/200906.pdf
2. Бальцерович Л. Социализм, капитализм, трансформация: очерки на рубеже эпох. – М.: Наука, 1999. – 352 с.
3. Бузгалин А., Колганов А. Теория социально-экономических трансформаций. – М.: ТЕИС, 2003. – 616 с.
4. Гальчинський А. Глобальні трансформації: концептуальні альтернативи. Методологічні аспекти: Наук. вид. – К.: Либідь, 2006. – 312 с.
5. Глазьев С. Ю. Выбор будущего. – М.: Алгоритм, 2005. – 352 с.
6. Держава несе збитки від власних управлінців. Аналітична записка Рахункової палати України, 25.11.2008 р. // Офіційний сайт Рахункової палати України. – http://www.ac-rada.gov.ua/control/main/uk/publish/article/1287942;jsessionid=8244215236CDD4BB3C5C1F1FADD5DE84
7. Економічні системи: Монографія. Т. 1. / За ред. д.е.н., проф. Г. І. Башнянина. – Львів: Видавництво Львівської комерційної академії, 2006. – 484 с.
8. Інформація Фонду державного майна щодо реформування відносин власності в Україні за І півріччя 2009 року // Офіційний сайт Фонду державного майна України. – http://www.spfu.gov.ua/ukr/reports/analit/2009__06.pdf
9. Історія економічних учень: Підручник / Л. Я. Корнійчук, Н. О. Татаренко, А. М. Поручник та ін.; за ред. Л. Я. Корнійчук, Н. О. Татаренко. – К.: КНЕУ, 2001. – 564 с.
10. Корнаи Я. «Путь к свободной экономике»: десять лет спустя (переосмысливая пройденное) // Вопросы экономики. – 2000. – № 12. – С. 41–55.
11. Кудров В. М. Рыночная трансформация экономики стран ЦВЕ: оценка результатов. – М.: ОГНИ ТД, 2006. – 109 с.
12. Лившиц В. Н., Лившиц С. В. Макроэкономические теории, реальные инвестиции и государственная российская экономическая политика. – М.: ЛКИ, 2008. — 248 с.
13. Михальченко М. І. Україна як нова історична реальність: запасний гравець Європи / НАН України; Інститут політичних і етнонаціональних досліджень. – Дрогобич; К.: Видавнича фірма "Відродження", 2004. – 487 с.
14. Мочерний С. В. Методологія економічного дослідження. – Львів: Світ, 2001. – 416 с.
15. Норт Д. Інституції. Інституційна зміна та функціонування економіки. – К.: Основи, 2000. – 198 с.
16. Ослунд А. Строительство капитализма: Рыночная трансформация стран бывшего советского блока / Пер. с англ. Н. А. Ранневой, А. Ю. Молоканова; под ред. И. М. Осадчей. – М.: Логос, 2003. – 720 с.
17. Соскін О. Яку соціально-економічну модель вибирає Україна? // Економічний часопис. – 1996. – № 2. – С. 6–9.
18. Соскін О. Моделі влади в Україні: спроба політико-економічного аналізу // Економічний часопис. – 1997. – № 1. – С. 3–6.
19. Соскін О. Модель народного капіталізму і національні економічні інтереси України // Економічний часопис. – 1998. – № 11–12. – С. 6–9.
20. Соскін О. Шлях України: через демократію до європейської спільноти // Економічний часопис-ХХІ. – 2007. – № 11–12. – С. 3–6.
21. Філіпенко А. С. Глобальні форми економічного розвитку: історія і сучасність. – К.: Знання, 2007. – 670 с.

22 янв. 2010 г.

Тігіпко не вірить зрадникам, брехунам і злодіям

Відмова Сергія Тігіпка на пропозицію Юлії Тимошенко стати Прем’єр-мініcтром України у разі її перемоги означає те, що він її не довіряє як людині, котра не виконує своїх попередніх обіцянок. Відтак, Тігіпко наразі „взяв паузу” у прийнятті рішень, чекаючи найперспективнішої пропозиції.

Я вважаю, що Тігіпко не приймає позитивного рішення на пропозиції Тимошенко тому, що розуміє – це лише „солодкі” обіцянки.

- По-перше, він знає, що вона завжди бреше. Він працював її радником, родом вони із Дніпропетровська. Тому Тігіпко дуже добре знає Тимошенко. По-друге, Тимошенко не може йому гарантувати посади, оскільки не має більшості у Верховній Раді і сама не є легітимним прем’єром. Не була би вона при посаді, якби не „ганчірка” Ющенко. Як вона може обіцяти те, чого сама не має. Фактично, Тимошенко де-юре ще не є президентом.

Тігіпко чітко усвідомлює, що його електорат проголосував за нього тому, що не поважає кандидата у президенти Тимошенко.

Це протестний електорат. Він не стільки орієнтований на Тігіпка, як проти Ющенка, Тимошенко. Сергій Тигіпко як фаховий банкір вирішив зачекати, взяти паузу. Аналогічна його відмова є і на пропозицію Януковича. Він знає, що це бандити, при чому – відкриті.

20 янв. 2010 г.

Росія готова до неоколонізації України

Приїздом посла Росія намагається розпочати відкриту фазу свого впливу та втручання на ситуацію в Україні.

Мета цього приїзду взяти під контроль фінансовий, енергетичний потенціал України. Адже Михайло Зурабов отримав ще й статус спецпредставника Президента РФ з торгівельно-економічних зв‘язків. Росія тепер готова в умовах тотальної кризи, створити умови для приходу в Україну потужних російських транснаціональних груп. Йдеться про неоколоніальне захоплення України.

На мою думку, приїзд посла саме зараз означає, що у Москві Ющенка вважають політичним трупом, а наступний Президент України не робитиме несподіваних кроків у російсько-українських відносинах. Припускаю, що у Росії переконані у перемозі Віктора Януковича.

Кандидаты в президенты: второе дыхание

Невозможно изменить существующий порядок в президентской гонке ко второму туру. Любые попытки привлечь на свою сторону избирателей других кандидатов закончатся для главы правительства «крахом недоверия к ее словам». Потому что все знают, что Тимошенко верить нельзя. Она обязательно обманет, выжмет и выбросит. Те, кто голосовал за кандидатуру Тигипко, знают эту черту Тимошенко, и поэтому они не поддержат ее кандидатуру. К тому же у Сергея Тигипко неустойчивый электорат. Считаю, что Юлия Тимошенко обречена на проигрыш, хотя просто так не сдастся после второго тура.

В рамках существующего избирательного проекта, ее поражение во втором туре неизбежно. Ей нужно выйти за рамки колеи и придумать новый механизм. Механизм в стиле союза с Тигипко не решает этой задачи. Слухи о том, что в Киеве после второго тура могут появиться «майданы» различных политических сил - бесполезны. Народ уже понял, что интересы олигархии чужды ему. Киевляне не выйдут на Майдан – вот что главное. Нет пока новых лидеров. Плюс экономический кризис – страна лежит в состоянии экономического дефолта: за российский газ нечем платить.

18 янв. 2010 г.

Вибір українців залежатиме від зміни позицій кандидатів

Результат другого туру виборів спрогнозувати сьогодні важко, оскільки боротьба між основними кандидатами тільки почалась.

Такої низької явки на президентських виборах, як цього року, ще в Україні не було. На мый погляд, це підтверджує, що недовіра українців до правлячої еліти зростає і відповідно зростає відрив між правлячою, клановою ієрархією і народом.

У другому турі ми побачимо, чи будуть лідери продовжувати відсторонювати себе від більшості українців, чи будуть намагатись щось змінити. І це значною мірою визначатиме результат.

Важливою буде і позиція «третіх» кандидатів. Результат Сергія Тігіпка дуже вагомий. Тому дуже важливо, який шлях він обере. Можливо, Тігіпко захоче продати свої голоси – вигідно їх вкласти. Він – банкір. І завжди чинив, як банкір - вкладав себе, свій професіоналізм, гроші в нарощення капіталу. І таким чином заробив мільярди. Можливо, він захоче стати політиком, закличе своїх виборців об’єднається з Яценюком та іншими, і почне рутинну роботу над формуванням нової платформи, яка протистоятиме і Януковичу, і Тимошенко. У такому випадку результат буде якісно іншим.

Який шлях обере Сергій Тігіпко поки передбачити важко. Він говорив про можливість об’єднання і в той же час закинув приманку на бік Тимошенко і на бік Януковича. І не виключено, що зараз Тігіпко почне торгуватись.

Також, на мою думку, без об’єднання з Сергієм Тігіпком, самостійно Арсеній Яценюк навряд чи зможе забезпечити серйозні перспективи своїй політичній силі.

Зокрема, ми побачили, що стара еліта на чолі з Ющенком, Симоненком, Костенком тощо фактично зійшла зі сцени. І «Свобода» Тягнибока - соціал-національна, а по-суті фашистська, партія, навіть в умовах повного безладу, отримала дуже низький результат. Це знов підтвердило, що українці не схильні ні до комунізму, ні до фашизму. У «Свободи» немає ніякого майбутнього.

Підсумовуючи, хочу відзначити, що хоч відрив між Юлією Тимошенко і Віктором Януковичем дуже великий, результат спрогнозувати сьогодні важко, оскільки боротьба тільки почалась. Крім цього, абсолютно незрозуміло, яка у Януковича буде геоекономічна і геополітична стратегія. А це головне. Було багато сказано, але що це буде насправді, нам невідомо.